Грес Анатолий Петрович - Щастя

Щастя

Усмішка

Більше піввіку живуть на віддаленому хутірці чорнобородий, вайлуватий Остап і тонкий, як жердина, сивовусий Федір. На цій землі жили, поливаючи її потом та кров’ю, і їх діди-прадіди. Але між двома садибами, що, власне, й складали хутір, ніяких тобі парканів чи загорож ніколи не було. На межі стояла лише старезна, невідомо ким і коли посаджена груша, та широка під нею дубова лава. Хуторяни разом переносили тут війни та голод, щедро ділилися втратами й радощами. Ростили діток, раділи коханню.
Тепер уже мало хто й повірить, що за довгі, нелегкі роки Остап з Федором не те що ні разу не посварились, а навіть не сперечалися. Та вирішив якось Федір синочку, який десь у місті примазався, щось на зразок літньої фазенди на хуторі збудувати. Все ж, може, частіше батьків хоч влітку провідуватиме. Вирішив-то вирішив, але по традиції прийшов порадитися з сусідою.
Перекурили, половинчика розчавили, розговорились:
– І навіщо тобі, Федоре, ота морока? Краще б твій орел ближче до землі перекочовував. Тоді й палац йому збудуємо.
– Ти, Остапе, того... Хоч і на пенсії, а здоров’ям ще нівроку. То таки допоможи. Мо’, хоч дах поставиш, чи там...
– Та я – що? Звісна річ – нікуди не подінусь. Але дякуй Богу, що добру дружину маю. Душевнішої жінки у всьому світі не знайти... Не рівня твоїй...
– Е-е, куме! Говори та знай міру. Проти твоєї Одарки я нічого не маю, але куди ж їй до моєї Оксани?!
Отак і пішло, поїхало... Дійшло навіть до того, що ставши з обох сторін груші, Остап і Федір почали обмінюватись найстрашнішими прокльонами:
– Ба! Палац він синочку будувати здумав. А щоб тобі... Щоб... щоб ти усе життя будувався! От!
– А ти, ти, Остапе... Ага, ось... Щоб ти весь час мені у тому допомагав. Хе-хе...
– Що, щоб я?.. А ти, куме, все своє життя щоб на одну зарплату конав.
– На зарплату? Хе-хе, ото злякав. А от ти,Остапе, якщо, зви-чайно, не погодишся, що моя Оксана таки красивіша і достойніша...
– Ніколи! Нізащо! Моя Одарка...
– ...то щоб ти на одну свою пенсію доживав!..
На той лемент прибігли Оксана й Одарка і ні вухам, ні очам своїм не повірили. Щоб їх чоловіки та один; одному таке бажали? Та й з чого б ото?..
Знизавши плечима, жінки поважно розсілись на лаві, обнялись, мов рідні сестри, та й затягли, як бувало в молодості, “Понад лугом зелененьким...”
Чоловіки вмить оніміли, сором’язливо потупили очі, і якось бочком, несміливо підсіли до своїх красунь. Поволі густий Остапів бас і чистий Федорів тенор вплелись у ніжну молодію пісні. Над хутором, десь високо в небі, і тут, на батьківській землі, витало справжнє щастя.