Казка про Сонце, Землю та Місяць
Заступити отак Сонце Місяцеві вдавалось не на рік, не на день і навіть не на години. Вже через кілька хвилин його чорна тінь зісковзувала з яскраво-сліпучого сонячного диску і спокій на Землі відновлювався. Але Місяць все одно торжествував. От, мовляв, бодай і на хвилини, а затьмарити Сонце все-таки вдалось. А далі буде видно. Може, ті хвилини вдасться розтягнути на години, дні, роки. Треба тільки не лінуватись і час від часу повторювати повні сонячні затемнення.
І від свого рішення Місяць не відступався: не минало й півстоліття, як на Землі відбувалось повне затемнення Сонця. Воно б може й нічого: з часом люди до цього потроху звикали. Та до інших земних явищ, які пов’язувались з затемненням, звикнути аж ніяк не могли. Кожного разу напередодні чи під час повного сонячного затемнення на Землі ставались непоправно-жахливі стихійні лиха. Страхітливими вони були на протязі тисячоліть, такими лишились і на сьогоднішній день. Бо були і є непередбачуваними й непереборними.
Жорстокі вітри-буревії оперізували чи не всю планету, топили на морях кораблі, викидали їх як іграшки на берег, наганяли у гирла рік морські води. Інші вітри зчиняли на суші піщані та пилові бурі, хоронячи під товстим шаром пилу майбутні врожаї. Треті - зчиняли бурхливі повені, в яких гинули тисячі людей. В залежності від лиха, яке буревії сіяли на Землі, люди давали тим вітрам влучні назви : «Проклятий», «Пропасний», «Спекотливий», «Вогненний», «Отруйний».
Значно рідше, приблизно раз в триста-чотириста років, людям загрожували жахливі повені, котрі іноді переростали у світові потопи. Так в стародавній легенді йдеться про потоп, причиною і винуватцем якого був Місяць. З незрозумілих причин він нібито впав у море-океан і тим спричинив таке підняття води, що нею залило навіть вершини гір. Безвинними жертвами повеней, пов’язаних з затемненнями, стають іноді сотні тисяч, а то й мільйони людей.
Та це - не всі лиха, з якими час від часу стикається людство. Ось, наприклад, височенні, велетенські і могутні морські хвилі. Зароджуються вони на просторах морів та океанів і з шаленою швидкістю нестримно несуться до берега, топлять на своєму шляху кораблі. А досягнувши суші, змивають з лиця Землі цілі міста з їхніми мешканцями. А ще - нестримні потоки розжареної маси, що вириваються з жерла вулканів і, стікаючи вниз, спопеляють на своєму шляху все живе й неживе, хоронять під товстим шаром попелу цілі міста. А ще - так звані «підземні бурі», землетруси. За лічені хвилини вони перетворюють квітучі міста в суцільні руїни, залишаючи в тих руїнах сотні тисяч загиблих. Іноді повні сонячні затемнення стають передвісниками братовбивчих, світових війн, голодоморів, епідемій жахливих невиліковних хвороб
Перелік стихій, з якими стикається людство, можна продовжувати без кінця. Та повернімось до Місяця. Усе, що відбувається там, на грішній Землі, він добре бачить з своєї висоти. За усім спостерігає байдуже, навіть з якимсь незрозумілим задоволенням. Спостерігає і думає про своє. Він досі продовжує зазіхати на велич і славу Зірки-Сонця. І тоді сама Земля, земний Розум почали задумуватись над тим, чи можна і як використати цього зухвалого брата планети з користю для людства. Перш за все треба було досягти поверхні супутника і ґрунтовно на ній закріпитись. Пройшли століття і люди таки побували на Місяці. Далі постало питання його «приручення». І доки вони виношували свої сміливі плани, шалена дискусія поміж Сонцем, Місяцем і Землею ні на мить не вщухала. Та одного погожого дня настала нарешті глибока, всеосяжна тиша. І тоді, в час параду планет, в день весняного сонцестояння, в яскраву ніч нового Місяця, на найвищу точку земної поверхні піднялась Людина.
Звідти, з позахмарних висот, низько вклоняючись Сонцю, щиро всміхаючись Місяцеві, вдячно й привітно махаючи руками ближнім і далеким зіркам, Галактикам, Всесвітам і усьому Космосу, гордо промовляла: «Як добре, що ви подарували мені життя! І мої знання про вас, що зростають століття за століттям і день за днем, підносять мене над самою собою. Я розумію, яка нікчемна я тілом, але… яка велична духом! Бо Розум мій здатний осягнути сяючі безодні. Моє тіло в них лише темна точка, але я в змозі насолоджуватись їхньою гармонією. А відтак я приходжу до усвідомлення своєї могутності і необхідності свого існування у Всесвіті. Бо хто ж так затято ним би цікавився і милувався як не я - Людина».
