Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятство
Вхід до безконечної печери знаходився у найглибшому місці Світового океану. Неначе навмисне він був завалений величезними каменюками-скелями. А у самій печері в цілковитій безпросвітній темряві мільйонами років панувала глибока жахлива тиша. Ота печера залишалась єдиним на планеті зручним місцем для спілкування між найвеличнішими і найпотаємнішими, ніким невидимими творіннями матінки-Природи. Цікаво, що їхнє спілкування ніколи не порушувало ані мертвої підземної тиші, ані непроглядного мороку. Можливо, тому , що відбувалось воно дивним-предивним способом - шляхом обміну думками, які не тільки не ґвалтували тієї тиші, а й самі її полюбляли.
Тим часом у підземному царстві витала одна, звернена до самої себе думка.
- Я - Розум! Ніким і нічим не перевершений Розум! Але чому скнію отут, в підземеллі, у цьому мертвому світі? Чому не розквітаю там, нагорі, де буяє життя? - вкотре запитувало себе подумки найдивовижніше творіння Всевишнього. - І як ото Всесвіт міг мільярди років вільно обходитись без мене? Адже сьогодні там, під сонцем і зірками, вчені мужі стверджують начебто не тільки люди, а й все живе, ба, навіть вода, залізо, камені, одним словом усе суще на планеті і в усьому Всесвіті, має те, що вони називають пам’яттю. І хто вона, зрештою, така, якщо наважуються говорити, нібито без неї я - ніщо?! Адже пригадую, що своє існування принаймні тут, на одній з незліченних планет Всесвіту, відчув разом з появою першої живої часточки - молекули Життя. Відтоді малопомітний, майже нічого не значущий і нікому непотрібний блукав я мільйонами років то в генах першої живої клітини, то в щупальцях океанських медуз, то на самісінькому дні первісного ока. Де тільки не блукав! Але, на жаль, ніяк не міг відшукати собі надійного і корисного притулку. Як тільки довго й марудно те продовжувалось!! Та, слава Творцю, усьому буває не лише початок, а й кінець. Тож нарешті кілька мільярдів років тому, чи то випадково, чи й по Його волі, мені невимовно поталанило. Натрапив я тоді на живі, наймолодші з усіх, надзвичайні клітини. Я б сказав - диво-клітини.. Саме тому й диво-клітини, що потім вони не лише засіяли усі куточки живих створінь, а ще й налагодили за допомогою щупальців-відростків тісні між собою зв’язки. І, що найдивовижніше, з часом диво-клітини пройшли, як кажуть тепер на землі, справжню спеціалізацію. Одні почали відрізняти світло від темряви і реагували лише на промені, інші відповідали на дотик, а ще інші - тільки на хімічні чи фізичні подразники, Завдяки цьому живі створіння і почали відчувати своє у світі існування. І лише кілька останніх сот років люди почали називати диво-клітини нервовими. У порівнянні з вічністю це відбулось тільки вчора. На жаль багато-багато тисячоліть вони не мали головного: не було у них справжнього, розумного керівника, єдиного і незамінного, який при потребі міг би не лише узгоджувати їхні дії, а й наказувати, примушувати, радити, навіть їх оберігати. А головне, міг би навчити їх, та й самого себе, одночасно аналізувати усі відчуття і тільки потім посилати нові, необхідні для живих створінь, команди-сигнали. Як , приміром, залюбки роблю це я. Невже оце і є моя справжня найвища сутність?! Невже саме мені волею Творця судилося стати найдосконалішим і найціннішим після Життя надбанням Всесвіту - Розумом?!!
Можливо, довго б ще розмірковував Розум над своїм призначенням і своєю роллю у долі живих створінь, та саме тут сталось диво-дивнеє. Сталося таке, чого навіть Розум не очікував і що , мабуть, буває лише у казці. Спочатку всю безкінечність печери пронизав ледь помітний, гострий, синьо-блакитний промінь, що згодом розлився по підземеллі в дивної краси, з безліччю кольорів та відтінків, світло. Таке красиве й чисте, таке м’яке й тепле, що навіть Розум, величний і тверезий Розум, від несподіванки спочатку навіть потьмарився. А коли остаточно прийшов до тями, то нікого й нічого, окрім дивовижно-чарівного світла, так і не побачив. Проте явно відчув, як у його розумування втрутилась до болю знайома, що прилинула з іншого закутка печери, Думка. І видалась вона Розумові чіткою й, як те сяйво, що її принесло, світлою та прозорою, цікавою і незаперечною. Думка-гість чемно привіталась, а потім мовила:
- Так, Розуме, твої здогадки відносно власної неперевершеності майже абсолютна істина. Але я не випадково кажу «майже». Бо ж не варто, повір, тобі цим так хизуватись. Їй же Богу, не варто. А ти, бачу, мене все таки пізнав. Так, це я - Пам’ять, матір і серце людського Розуму. Варто серцю зупинитись на лічені хвилини і першим вмирає мозок, а разом з ним і ти, Розуме. Вмираєш повністю чи частково. але вмираєш. І тоді, як наслідок , з істоти розумної людина перетворюється в щось людиноподібне, з характерною для цього стану забудькуватістю, а чи й повним безпам’ятством. Де й дівається тоді хвалебний високий інтелект, навіть проста здатність тверезо мислити. Тобі, дорогенький, варто запам’ятати одне: я - Пам’ять, без тебе можу існувати, а от Розуму без Пам’яті взагалі не буває. Не гнівайся за це на мене і не ображайся, але так воно і є. І не я таке вигадала.
- Досить! Чуєш, досить переконувати мене в дурницях!- Розум послав Пам’яті свою різку думку. - Якщо вже така розумна, то давай знайомитись ближче. Отам і побачимо, хто чого вартий. Не знаю, де ти блукала мільярди років поспіль, тож поки що розтлумач мені, хто ти взагалі і звідки взялась ?
- Я й сама збиралась про все розповісти. І дякую, що ти поцікавився моїм минулим. А вже щодо мого майбутнього і говорити нічого: адже про те, що від нього залежить вся подальша доля цієї планети, люди навіть не здогадуються.
