Грес Анатолий Петрович
«У самому серці України, на обох берегах Інгулу неначе штучними перлинами розсипалось білими хатками село Седнівка. Це – моя мала батьківщина...». Такими словами в автобіографічному нарисі “Фрески пам’яті” розпочинає Анатолій Грес коротку оповідь про свою батьківщину – невеличке село в Устимівському районі на Кіровоградщині. А кількома наступними рядками, ніби спокутуючи перед ріднокраєм свої вільні і невільні гріхи, зізнається у безмежній і щирій до нього любові.
“... Вибачай мені, рідна земле, що принизив тебе цим (мала – Г.Г.) невдалим словом: величати тебе батьківщиною – то велика честь і гордість, а називати малою хоч і безвинний, а все ж -- гріх. Яка ж ти мала, якщо упродовж усього мого життя залишаєшся найближчим і найдорожчим серцю краєм?! Тут – коріння мого роду! І коли б на цій землі не жили мої діди-прадіди, не було б і мене самого, і дітей моїх та онуків...”
“Спливає у спогадах мій ріднокрай незабутній,
Земля України – одвічна дідівська земля.
Обпалені роки, поминки і свята, і будні,
Від голоду – чорні, від праці зелені поля …”
Саме тут, на цій благодатній землі, і народився Анатолій Грес – майбутній лікар за фахом, літератор – за покликанням, громадянин – за званням. Тут він уперше побачив квітучу землю, чисте небо, яскраве літнє сонце. Тут згодом пройшло і його обпалене війною дитинство. Ось що пише він через десятки років по тому у вірші “Підкови щастя”:
„ ...Сам, не вагаючись, вважаю:
Підкови щастя гнуть в вогні.
Та й ворогам не побажаю
Того, що випало мені.
Війна. Сирітство. Синій голод.
Загибель сина. Смерть душі.
Немилосердний всюди холод.
І жалять всі: свої й чужі...”
Таким було його дитинство і дитинство тисяч таких, як він. Про нього Анатолій Грес розповідає у майже автобіографічному оповіданні “Спадщина”, що увійшло в першу збірку “Зірки і квіти”. І якщо у художньому плані ця річ можливо дещо недосконала, то по правдивості і силі відтворення життя повоєнного села, зламаних людських доль, голодомору 1947 року і інших “принад” колгоспного «раю», «Спадщина», як на мене, наближається до творів як сучасників автора, скажімо, повісті Володимира Мар’янина “Юганька”, так і до творів класиків української прози.
Важким було його дитинство, одначе, у своїх “Фресках пам’яті” Анатолій Грес згадує не гудіння літаків з хрестами на крилах, не посвист куль і виття снарядів, не нахабне хазяйнування зайд в зелених мундирах, а річку свого дитинства – Інгул, перших вчителів, близьких і рідних, односільчан -- людей, яких зрештою і називає своєю малою батьківщиною.
Тут у 1952 році він з відзнакою закінчує семирічку і, виклопотавши з неймовірними труднощами довідку про місце проживання (на ті часи таке собі звільнення від колгоспного кріпацтва), без вступних іспитів зараховується до Миколаївського медичного училища. Радощам не було меж. Та була й зворотна сторона медалі. У голодному, напівзруйнованому війною місті юнак вперше і сповна відчув усю печаль розлучення з рідною домівкою, з дорогим серцю селом і його людьми.
Ніщо, ані вимушене проживання в холодних коридорах гуртожитку, ні крихти цвілого сухаря на добу, ні діряві гумові калоші не видавались підлітку такими гіркими, як оте незвичне нове оточення, відсутність мудрої поради, теплого материнського слова і захисту. З тих пір відчуття втрати своєї малої батьківщини, неначе якийсь невільний гріх, переслідуватиме його усе життя і відлуниться у багатьох творах. Аж до написання власної спокути – нарису “Фрески пам’яті”.
У 1956 році, по закінченні училища, юнак вирішує продовжити освіту на медичному факультеті Ужгородського державного університету. Змужнілий, звиклий до труднощів студентського життя, він не так боляче переносить розлуку з домівкою. Але й не забуває про свою малу батьківщину: щоліта, під час канікул, повертається в рідне село, разом з односільчанами бере участь у битвах за врожай, живе їхніми турботами і надіями, вбирає у свою вразливу душу їхні малі і великі трагедії.
У 1962 році Анатолій Грес одержує диплом лікаря з відзнакою і, відхиливши пропозицію залишитись на кафедрі очних хвороб молодшим науковим співробітником, просить направити його на роботу у найвіддаленіший куточок Кіровоградщини. Організаторські та професійні здібності молодого лікаря не залишились непоміченими, і невдовзі його призначають головним лікарем району. Вісім років свого життя він віддає сільській медицині і в 1971 році з чистою совістю і почуттям виконаного обов’язку переїздить до Кривого Рогу – великого промислового і культурного центру України. Удосконалюється в Києві, у відомого в усьому світі професора-офтальмолога Володимира Євгеновича Шевальова, одного з найталановитіших учнів академіка В.П.Філатова. Пропрацювавши майже два десятиліття в одній з найбільших лікарень Кривбасу, Анатолій Грес зустрічає полудень свого віку на Поліссі, у місті Кузнецовську, куди переїздить відразу після виходу на пенсію. Той переїзд не був ані зрадою, ані втечею від своєї малої батьківщини, адже, погодьмося, – життєві обставини іноді бувають сильнішими від нас самих. Якби то була зрада або забуття, то чи народилися б отут, на Поліссі, і “Спадщина”, і “Фрески пам’яті” – своєрідний гімн його малій батьківщині?
На цьому розповідь про батьківщину літератора можна було й закінчити. Адже скільки б я тут не говорила, краще від самого Анатолія Греса про неї ніхто не скаже. Тому дозволю навести ще кілька рядків з його нарису “Фрески пам’яті”:
«...В перші повоєнні роки селом гуляли чутки ніби у тій скелястій породі (на берегах Інгулу – Г. Г.) зустрічались сліди золота. Чи й справді в землі моїх предків дрімає золото, не відаю. Та добре знаю, що цінніша від золота була і завжди залишатиметься ота земля, що здатна одягти і нагодувати не лише тих, хто на ній трудиться...». І-- далі: «... Кажу так, та знову помиляюсь. Бо що таке земля без людей? Пустка, пустеля! Справжнє золото моєї батьківщини – люди, закохані в неї і несамовито їй віддані... Ті люди, яких та земля народила...».
Ті люди дійсно закохані у свій край, у ту землю, яка їх народила і вигодувала. А письменник несамовито і по-справжньому закоханий у своїх трударів-земляків. Адже тільки донестями закохана у свою малу батьківщину людина могла з такою щирістю і любов’ю написати і про своїх перших вчителів («Спадщина»), і про пригноблених та принижених односільчан («Оксана»), і про своїх близьких та далеких предків («Фрески пам’яті»).
І саме тому з усією відповідальністю і неприхованою гордістю хочу тут сказати: письменник Анатолій Грес є вихідцем з народу і невід’ємною часткою свого народу. Тією часткою людей, без яких земля і справді – лише непривітна пустка, пустеля. Життя його предків – дідів-прадідів, батьків, односельців, та й його особисте – то яскраве віддзеркалення цілої епохи з життя нашого народу.
(Выдержка из книги Галины Грес "З любові і муки")
